Мирослава Бердник: О прививке фашизма. Несколько лет назад в Верховной…

Ви забули нащадки Монгола
Половецький посвист степів?
Ще летітеме мертво і голо
Над Москвою наш буряний спів.

Ще повстане, воскресне із мертвих
Великий Князь Дніпра!
Не поможуть запізнені жертви:
Ми не братимемо у бран.

Ми на стерво гнилої імперії,
На трупарні кривавих кремлів –
Підіймемо розгойдані прерії
Степової землі.

Гострим вітром назавжди ми виріжем
І зрівняєм московські горби,
Хай дихне лиш пожежею тирси
І покотить грім боротьби.

* * *
Прозріння

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.

О люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить — смердячий, безнадійний Лазар, —
Але намарне: навіть гній потух,
І тільки низом стелеться зараза.

Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів євразійських —
Бо ні хороби віку, ні Сіон
Не воскрешать. Бо сонценосним військом

Епоха йде молитви і огня,
Земля напнулась готикою росту
Й, де нині — бруд, де — парші і короста,
Дзвенітиме прозора радість дня.

Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природи,
І, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.

Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.

Зато восхищался фашистской Єуропой:

Посланіє

Залізний Рим — відісторичне
Невичерпальне джерело,
Де мідь латини славить Вічність
Над хвилями щоденних злоб,
Де історична електричність,
Акумульована в віках —
Працює крізь віки на вічність
І ні на мить не заника.

Де в ляццароні спить патрицій,
В пролетарі — аристократ —
Там народився муж із криці,
Старого віку Герострат.
Даруйте примітивність ліній,
В яких накреслюю цей лик —
Там лають словом «Муссоліні»,
Це ж твір нового покоління
І як майбутнє він велик.

Це — чоловік! Затерте слово.
Устами Горькаво й Толстого,
Що в смороді російських сект
Повзло заслинено-знайомо,
Але збагніть звучання: homo
А не «расейський чєлавєк».
Це не «Христосік» в смрадній секті —
Комуністичний епілептік,
Не «кающійся дварянін» —
Це нації міцної син.

Це навіть не Петро — папуга,
Що ставши на північний лід,
Татарською петлею туго
Затиснув Європейський Схід
І кров'ю націй Бога й плуга
Позначив свій поганський слід.
Ні. Це вогненна марсельєза
Плебеям духа і рабам —
Це Риму сонценосний Цезар,
За царство Бога боротьба!

Живім же в радісній відраді:
Наш край повстане і зросте,
Бо Риму історичний радій
Сягає і на скитський степ!

По мнению Маланюка «осознание себе комплекса малоросийства – было бы уже значительным шагом вперед, так же, как установление диагноза является началом лечения» — уничтожения в себе малороссийства и превращению в фашиста и европейца:

«В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну, страсну годину, —
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину!«